тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

Інтерв’ю з Оленою Задорожною: «Якби не написала ті воєнні вірші, то певно, з’їхала б з глузду..» УЖВ

Олена Задорожна – журналіст, волонтер,  громадський активіст, поетеса, автор  присвяченого українським волонтеркам вірша «Дівчата» ( «Дівчата зрізають коси…»), який був покладений на музику Дариною Яковенко

Біографічна довідка: Народилась в Полтаві. Журналіст, письменниця. З 2002 року по 2010 працювала на місцевій ОТДТРК “Лтава”. У 2004 році була учасником події “Помаранчевої революції”, відтоді зацікавивлась політичними процесами в країні. У 2013 році переїхала до Києва, працювала помічником народного депутата., брала участь в Революції  Гідності. З 2014 року займалась волонтерством, виїздила з групою побратимів на фронт. Нині – активна учасниця проекту “Школи Лохвицького земства”, спрямованого на збереження комплексу унікальних будівель за проектом архітектора Опанаса Сластіона. У 2015 році вийшла друком  збірка віршів “Той, що зумів воскреснути”, присвячена подіям на Сході України.

 

 

УЖВ:  З чого почалось твоє волонтерство? Що стало для цього рушійною силою?

 

Улітку 2014 року рідні мобілізованих та і самі воїни, що походили з Лохвицького району, сконтактували з нами, помічниками народного депутата від нашого округу, також зверталися до самого депутата з проханням допомогти, чим можемо. Тоді вони були і справді голі-босі, і це сказано не для красного слівця, а така була реальність. Тож зважаючи на таку ситуацію, почали потроху вивчати проблеми , міркувати, чим можна допомогати. Приймальню депутата одразу ж перетворили на склад і збирали туди передачі від людей. До речі, дуже приємно було відчувати плече громади – майже всі сільради району охоче відгукнулися. А дехто з доброчинців  приїздив прямо перед відправкою машини і  на нас сварився, мовляв, погано інформуємо, випадково дізналися про збір, а  люди дуже хочуть помогти. Загалом ми підрахували, що передали на фронт понад 200 тонн їжі – і це все завдяки щедрості наших людей . До речі, це і надихало на рух в тому напрямку. А ще надихало те, що земляки на фронті дуже раділи, коли бачили машини з номерами рідного регіону – підходили завжди, віталися, з’ясовували, хто звідки. Загалом, волонтерство дало чимало знайомих, друзів, а у дечому змінило сприйняття дійсності.

УЖВ: Твоя збірка воєнних віршів – як вона писалась? По «гарячих слідах»? Важко далась, чи, що називається, «вихлюпнулась»?

Це справді “вихлюпнулося”. Якби не писала, то мабуть би з’їхала з глузду. Писалося як реакція на ті події, які були наприкінці 2014 – початку 2015 років. Фактично це осмислення якихось епізодів, відгук на них. Для мене це певні смислові шифри, які випліталися в часі, коли було нелегко мені сприймати ту дійсність, зокрема період, коли наші хлопці тримали аеропорт.  Нещодавня презентація в Полтаві показала, що навіть читання тих текстів на публіку витягає отой хворобливий стан назовні. Кілька днів довелось , що називається, відходити.. З одного боку, я бачу, що ці тексти чіпляють тих, хто зараз на цій  хвилі. З іншого, вони доволі травматичні, бо писалися в такому стані, і це рикошетитить по читачах. Це вже такі типу власні спостереження, коли люди підходять, кажуть, що не могли стримати сльози…

УЖВ:  Справа якою ти зараз активно займаєшся досить мирна – проект «Школи Лохвицького земства», що це за проект?

О, про це можна розказувать окремо і довго. Цей проект ще в 2009 році придумала телеведуча Ольга Герасим’юк. Тоді вона була депутаткою, але високі інстанції хором відправили її , відверто кажучи, куди подалі – то грошей нема, то не на часі. Однак будівлі, зведені українським художником і архітектором Опанасом Сластіоном не давали їй спокою, тому на початку 2016 року вона звернулась до Тараса Кутового, депутата, обраного від округу на Полтавщині, де фактично і стоять ці школи, аби той долучився. Власне як свого помічника він залучив мене до співкоординації проекту. Але для мене це відпочатку стало  “проектом для душі”, а тоді вже все інше. І цей проект для душі має перспективу, практичне і цілком реальне наповнення – школи, які задумувалися як освітні заклади, сьогодні можуть зберегти цю свою функцію, але працювати не тільки для дітей, а й на користь  усієї громади. Одне з наших головних бажань,  щоб навколо цих будівель гуртувалися люди, гуртувалась громада, ми робимо все для цього і потроху це виходить.  Крім того, ці школи – це дійсно унікальні витвори архітектури, мистецтва, якщо хочете. І іх можна і треба збергти і відновити, тим більше, що вони не втратили своєї функціональності. Шкода,що ми  не встигаємо діяти так швидко як хотілося би, бо нас мало, а шкіл – 53. Але нещодавно завдяки нашій праці 9 шкіл отримали охоронний статус, скоро будуть готові документи на ще одну партію цих унікальних будівель. У перспективі думаємо клопотати перед  міжнародними інституціями, зокрема, перед ЮНЕСКО, щодо включення їх у список локальних пам’яток як цілісного комплексу. Для Полтавщини це буде незайвим.

УЖВ: Маєш досвід роботи в політиці. На твою думку, жінка в політичній грі, у владі – яке її місце в цьому?

Насправді, це як кому випаде. Різні жінки – різні ролі. Так само як і в світі чоловіків – є популістки, є дієві та ефективні. Єдине що, завди потішно чули від чоловіків, що не дівчача це справа. Колись мене і колегу віз до передвиборчого штабу таксист і збиткувався, що не личить дівчатам говорити про політику, коли ми прокоментували між собою якусь інформацію, що звучала по радіо. Ну, на те ми тільки усміхнулися, він же не знав, куди нас везе.

УЖВ: Ти вважаєш себе реалізованою жінкою?

Ну я поки не збираюсь помирати, щоб підбивати підсумки . Я постійно промацую життя на предмет можливостей і координую їх зі своїми бажаннями. Моя амбіція – показати українській периферії існуючі для неї можливості. Коли матиму кілька готових успішних кейсів, де селяни, скажімо так,  утирають  всім носа  завдяки своїм вмінням і хисту, де вони успішні і задають тренд – тоді можна буде говорити про щось. Мабуть)

УЖВ: Чи є для тебе якісь жінки, які маєш за взірець, надихаючий приклад, моральний авторитет?

Знаю, що у неї багато правдивих ненависників, але це Оксана Стефанівна Забужко. Її уміння артикулювати словом заворожує. І вона справді має 3D бачення процесів. Більше того, її промови та лекції вселяють оптимізм, що все таки у нас хоч все і погано, та не зовсім.  Також для мене це  Сестри Тельнюк, які витворили унікальний свій світ мистецтва. Якщо брати закордонних натхненниць – це жінки мистецтва, усе таки. Пі Джей Харві, Бйорк, Шеріл Кроу. Зрештою, вони творять мистецтво, але це завжди і політика. Не в сенсі якихось ігор, а в сенсі позиції, самовираження, витворюванні самобутності. Вплив через засоби мистецтва вважаю найголовнішим і ключовим. У нас на жаль, якісне мистецтво чомусь лишається для андеграундного споживача, а в маси йде весь отой попсовий шлак. Він теж впливає на свідомість – відбиває геть відчуття прекрасного і естетичні орієнтири.

УЖВ: Чи зустрічалась в житті з гендерною дискримінацією? Професійною недовірою, через те, що жінка? Чи бувало таке в зоні АТО?

Чесно, хіба на побутовому рівні а-ля “ти ж баба, хіба тобі личить цікавитися тим, як працює зчеплення чи двигун”. В АТО хлопці просто були збентежені наявністю жінки в розташуванні. Зрештою, я зазвичай доводжу справами, що я можу. А якщо людина там у щось вірить, типу того, що жінка на щось нездатна, ну то проблеми тої людини. До речі, маю велику кількість знайомих дівчат, пов’язаних з війною значно тісніше,аніж я. То їх якраз більше «кусати» намагалися. Але знову ж таки, людина доводить свою спроможність справами.

УЖВ: Волонтерство, робота,  поетичні читання, громадський проект… Чи існує для тебе взагалі поняття «вільний час», і якщо так – чим заповнюєш: хоббі, захоплення?

Якщо вільний час – це той, коли голова не забита думками, то майже немає. Тим більше, його нещадно жеруть соцмережі. Але я люблю читати, тому стараюсь по змозі не відмовляти собі в цьому. А ще останнім часом придумала собі режимну штуку – відмикатися у вечірній час від соцмереж. Це до речі, стабілізує, береже нерви і звільняє час на почитати чи щось написати.

УЖВ: Як відновлюєш сили, можеш щось порадити іншим дівчатам?

Тут немає універсального рецепту. Я людина циклів. Тобто можу якийсь час бути в тонусі і працювати без вихідних і поза усякими графіками, але після того неодмінно приходить виснаження. І тоді ти можеш тільки лежати і, як кажуь, плювати у стелю. Не можна сказати, скільки часу буде тривати такий режим пониженої передачі. Зазвичай просто з’являються проекти і активізується опція “роботун”. Але якщо ти не витримаєш цієї паузи, то діяти доведеться з останніх сил. Точно знаю, що між вечіркою і посидіти вдома, оберу друге, якщо треба відновитися. Може тому, що я по суті своїй більше віддаю перевагу усамітненню, аніж гучним тусовкам. Найбільше мене надихають камерні посиденьки з близькими по духу людьми, на щастя, таких товаришів і товаришок чимало. Великою мірою,  дружнє коло вибудувалося навколо теми війни і це своєрідний маркер. На якісь вечірки потрапляю випадково, дуже рідко, мені там зазвичай некомфортно, я нудьгую, і основний проміжок часу спостерігаю за людьми і намагаюсь зрозуміти, чому їм це прикольно, і чим вони займаються поза тим.

УЖВ: Твої мрія, ціль, заповітне бажання?

Я не є напевно, людиною кінцевої мети, щоб досягти чогось і заспокоїтися, мовляв, здобули. Я людина руху. Наприклад,  я б отримала задоволенн від того, якби мала змогу кермувати якимось двометровим уширину Каділлаком чи Плімутом 60-х років випуску, по рівнесенькій розпеченій від сонця трасі, і щоб у колонках неодмінно грало щось хороше. Конкретно під цю ситуацію – CCR – Porterville. Я хочу завжди мати змогу для руху і подорожей – це завжди приносить досвід, який ти можеш якось використати. А заповітне бажання це ніби як із сфери фантастики: усвідомлений, саморегульований, чемний соціум, який уміє думати, розуміється на процесах і не меле дурниць типу “нас слівают”, “заговор масонів” і так далі. Дуже сумно, коли такі люди живуть в місцях, де нема доступу до освіти, і дуже страшно, коли такі дориваються до посад. Але радує те, що з’явилась чимала кількість громадських ініціатив, організацій, які беруть процеси в свої руки і провадять зміни. Тому може і здійсниться те саме, заповітне. З часом.

 

фото з особистого архіву Олени Задорожної.

Іитерв’ю для УЖВ: Олена Білецька (ініціатор), Радміла Корж (прес-секретар, редактор)