тел.: +380686847461
uzv.ukraina@gmail.com
Меню

Таємні ордени українців. Вам буде цікаво знати!

Багато помилок є в історії, допускалися вони починаючи літописними бродниками і закінчуючи Запорізькою Січчю. Назву бродників виводили від слов’янської “кочової” людності, котра нібито “бродила” в донецьких степах. Насправді назва “бродники” походить не від слова “бродити”, котре в часи Київської Русі не вживалося, а від слова “брід” — у значенні “ті, хто захищають броди”, адже броди в ті часи, як зараз залізничні і автошляхові мости, були важливими стратегічними військовими об’єктами і їхній обороні приділялася надзвичайно велика увага.

Вже пізніше виникло поняття бродити, тобто мандрувати, шукаючи нових бродів. Подібно до “бродників” на другому кінці слов’янських земель, на кордоні Чехії і Німеччини, сторожову службу несли “ходи” — військові поселенці, котрі охороняли проходи через прикордонні дрімучі Шумавські ліси. Відзнакою кожного хода був чекан, а їхнього емблемою був білий стяг із зображенням собачої голови. “Ходи” були звільнені від панщини і податків, мали своє самоуправління і суд. На їхню землю не мали права ступати вельможі і підпорядковувались вони лише королю.

Бродники в давнину були аналогічною формацією у військової прикордонної сторожі, котра охороняла від зайд землі України-Русі. Цікаво, що бродники згадуються не лише в донецьких степах, а й на Дунаї (ще у IX ст. хроніки фіксують боротьбу бродників проти візантійців та болгарських каганів), тобто вони стояли на сторожі південних та східних степових кордонів Слов’янщини.

Слово “берладники” теж не рясніє щедрими етимологічними тлумаченнями. А між тим походить воно від бер — лад, тобто влада народу. Адже, бер – бар — це давня дохристиянська назва священного ведмедя, котра була заборонена до вживання (ведмедя називали вуйко, ведмідь тощо). Збереглась у нашій мові лише назва бер-лога, тобто лігвище бера. А берло — це кий, котрий символізував владу старійшини. У гуцулів, бойків “бер”, “берця” означає також кладку через річку, котра з’єднує два береги. Очевидно, що берладники — це військові поселення прикордонників, котрі дотримувались своїх давніх дохристиянських традицій, в яких значне місце займав культ ведмедя. Це підтверджується й тим, що, як свідчать джерела, серед руських князів ця територія мала назву некняженої, тобто жила в народовладді. Цікаво, що саме в цих місцях знаходилась і знаменита столиця племені уличів — (Пересічен), котра мала в своїй назві частку Січ.

Таємницею оповита і знаменита Болоховська земля, котра не визнавала зверхність київських князів. Вона також має зв’язок із прикордонними поселеннями козацького типу. Адже ще в набагато пізніші часи болоховниками або болоховцями називали запорожців, що полювали на звірів.

Щодо Коліївщини, то вчені чомусь виводять назву цього від того факту, що учасники повстання були озброєні колами. Насправді ж назва походить від великих ножів — коліїв. Коліями ще й дотепер в Україні називають людей, котрі по селах такими ножами — коліями — заколюють свиней. Причому, якщо іншу худобу “ріжуть” або “забивають”, то свиней “колють”. Олексій Братко-Кутинський пояснює це тим, що свиня здавна була жертовною твариною сонячного бога, а Різдво, до запровадження християнства, було днем народження Сонця — Кола. Цікаво, що гайдамаки перед повстанням проводили обряд освячення цих ножів-коліїв, для “великого свята”, як писав Т. Шевченко, що вказує на існування певних таємних обрядів і ритуалів, спрямованих на знищення ворогів не лише фізично, але й духовно, ідеологічно. Назва одного з таємних товариств, котре діяло в Сяноцький і Перемиській землях в середині XVIII ст., була “Списаки”. Але її назва походить не від того, що основною їхньою зброєю були короткі списи, а від ініціаційної ролі цих списів в ідеології товариства. Так само товариство “борців”, котре діяло на Буковині, об’єднувало майстрів давньої арійської боротьби, котра передавалася з покоління в покоління, адже є згадка про окремі “борецькі роди”. Професійні борці, котрі ходили по селах і містечках, займаючись боротьбою за гроші і навчанням людей, існували у багатьох народів. Іван Піддубний був з роду таких “борців”. До речі, Б. Хмельницький, звертаючись до товариства левенців, називає їх “народними бійцями”, що підтверджує думку про те, що вони також ходили і боролися по селах.

Так само і опришки чи гайдамаки були нічим іншим, як таємними організаціями народної самооборони від різних зайд і окупантів. Історичні джерела підтверджують, що опришки займалися охороною своїх районів від татар, часто завдаючи їм дошкульних поразок. Ян Собеський після битви під Хотином 1673 року писав, що, коли рештки розбитої турецько-татарської армії намагались переправитись через Дунай, то селяни і опришки, зібравшись біля Хребтовича у великих горах, з усіх боків оточили їх і наголову розбили, так, що жоден завойовник не вийшов, хоч було їх приблизно біля чотирьох і в усякому випадку не менше трьох тисяч. Те саме можна сказати й про козаків, гайдамаків, левенців тощо.

Історики не вдавались до пояснень, чому ці рухи існували десятки років і були такими масштабними і масовими. Але світова практика показує, що це можливе лише за певної духовності та ідеології: людина, котра виходила за рамки загальноприйнятих суспільних норм, вступаючи в ту чи іншу таємну організацію, мала чітко знати, для чого вона живе і за що вмирає. І, звичайно, в умовах окупації таку ідеологію можна поширювати лише таємно. Не були винятком і т. зв. “соціальні рухи”. Проте духовну сторону повстанців вивчати було заборонено. Простий народ чітко розрізняв загони збійників і простих розбійників, в котрих нічого не було за душею. А козаки, гайдамаки чи опришки в очах народу завжди були борцями за справедливість, що підтверджують численні складені про них народні пісні та легенди.

Історики не ставлять питання, чому, скажімо, в порівняно невеликий проміжок часу в Україні існувала велика кількість військових товариств з надзвичайно розмаїтими назвами. На Великій Україні, крім Запорізької Січі, існували “гайдамаки”, “харцизи”, “дейнеки”, “левенці”, в Карпатах — “опришки”, на Лемківщині — “збійники”, “шугаї”, на Закарпатті — “бескидники”, в Угорській Русі — “списаки”, “толваї”, “батяри”, “фури”, на Буковині — “борці”. Це пояснюється тим, що територія України завжди була ареною боротьби релігійних і філософських ідей. Простий народ зберігав ще сильні язичницькі звичаї. Додати до цього переліку ще боротьбу православ’я з католицизмом, вплив мусульманства і можна собі уявити, які філософські ідейні доктрини могли тут виникнути. Та й завжди кожен край прагнув у чомусь вирізнятись, навіть вишивки на одязі в кожному селі різнилися.

Ця ситуація схожа з тією, що була в давній Індії чи в середньовічному Китаї, де під час боротьби з загарбниками з’являлись таємні товариства “Чорні дракони”, “Червоні пов’язки” тощо. Усі вони мали одну мету — вигнати окупанта, але відрізнялися таємними знаннями і обрядами. Така ситуація була характерною для всіх країн світу. Природно, що ці таємні спільноти мали свої таємні бойові мистецтва.

Зазвичай розрізняють такі види таємних товариств: 1) релігійні, 2) військові, 3) судові, 4) наукові, 5) громадські, 6) політичні. На Україні існували всі види цих товариств, у багатьох випадках деякі товариства поєднували ознаки кількох. Яскравий приклад — входження Запорізького козацтва в Київське братство. Тобто, тут козаки поєднали свої військові функції з політичними і релігійними. Ось інший приклад. З давніх-давен існували в Україні так звані “копні”, тобто громадські суди. Такі суди користувалися не лише великим авторитетом і владою в громаді, їхня юрисдикція поширювалась і на шляхту. Були випадки, коли копними судами виносилися смертні вироки навіть шляхтичам. Звичайно, в умовах чужоземної окупації шляхтичі-зайди не хотіли визнавати прав цих судів над собою. У таких випадках громада зверталася по допомогу до народної самооборони — опришків, гайдамаків, козаків, котрі виконували присуд громади, виконуючи таким чином функції народних таємних судів. Опришки чи гайдамаки виконували функції як військової самооборони, так і таємної судової влади, карали ненависних селянам панів. Так, Олекса Довбуш 1744 року ходив аж на Поділля, в м. Борщів, щоб покарати лютого ката, “утихомирювача” селянських рухів шляхетського полковника Костянтина Золотницького. Коли пан почав проситися, обіцяючи викуп, Довбуш відмовився брати гроші, відповівши йому: “не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, щоб ти більш людей не мучив”. Злотницький був страчений. Так, у травні 1750 року козаки Ружиці просили гайдамаків, щоб ті убили губернатора в Бердичеві і гайдамаки виконали їхнє прохання. Нерідко, особливо після знищення Січі і введення панщини, виконавцями смертних присудів над недолюдками-панами виступали навіть кобзарі. У працях дослідників кобзарства Г. Хоткевича, К. Вікторина, П. Білецького, К. Студинського, П. Мартиновича згадуються факти розправ незрячих співців над народними визискувачами. У К. Студинського зафіксовано розповідь кобзаря Павла Стойка про вбивство незрячими лірниками графа Голіївського з Глібова; П. Мартинович згадує про кобзарські атентати на “панів і ябедників світа цього”; від А. Парфиненка записано кілька оповідей про звершені кобзарями вироки над ревними охоронцями закону. Всі вищезгадані дослідники кобзарства в один голос стверджують, що в давнину функції незрячих сліпців були набагато ширшими, ніж ми собі уявляємо.

Копні суди проіснували на Україні аж до XX ст. Яскравим прикладом їхньої діяльності є Суботівська козацька організація. До 1914 року в Суботові, старовинній столиці гетьмана Богдана Хмельницького, існувала таємна козацька громада зі своїми звичаями і обрядами. Усі судові справи козаки вирішували самі, не допускаючи в село поліційного стражника або суддю. Ще до 1914 року в Суботові не було поліційного урядника чи стражника, бо коли такий і призначався туди, то за якийсь тиждень-два він або сам звідти переносився на інше село, або ж його “переносили” так, що й сліду по ньому не лишалося. Так само вибирали собі самі суботівці священика. Основним судовим органом для Суботівців були діди (дідом ставав козак, котрий дочекався першого внука).

Щороку у день св. Петра на одному з численних островів на річці Тясмині суботівські діди збиралися на таємну Раду, на якій обирали гетьмана й козацьку старшину: писаря, суддю, осавула, скарбника й полковників. Старшині вручалися клейноди. Ця традиція у суворій таємниці тривала аж до 1918 року, коли суботівські діди перестали вибирати гетьмана бо тоді гетьманом України було проголошено Павла Скоропадського.

Військові таємні товариства мають свої коріння у давніх таємних союзах молодих воїнів, котрі з правіків відомі в арійському суспільстві. У глибоку давнину в кожному племені існували чоловічі і юнацькі ініціаційні т. зв. “звірині” союзи. Вони мали свої міфи, ритуали і особливий комплекс езотеричних знань. У цих товариствах існувала своя система влади, незалежна від суспільства, закриті для непосвячених ритуали і обряди, багато з яких мають архаїчне походження.

Саме з цих товариств беруть початки опришки, гайдамаки, колії, левенці, дейнеки та інші військові товариства, які діяли в Україні, мали свою ідеологію, обряди і ритуали. Незважаючи на кількасотлітнє нищення і переслідування елементи давніх таємних ініціаційних ритуалів і обрядів збереглися в козацьких і опришківських піснях, легендах, переказах, приказках.

В опришків існувала своя система ініціацій, підкріплена ідеологією. Наприклад, документально засвідчено, що коли перед смертю до Олекси Довбуша підійшли священики і запропонували йому висповідатися, він відповів їм: “Уже я висповідався і причащався в той час, коли став на цей шлях”. Тобто, перед тим, як стати опришком, він пройшов якісь ініціаційні обряди, які суперечили церковним канонам. Визначний письменник і дослідник Гуцульщини Станіслав Вінценз доніс до наших днів надзвичайно цікавий варіант опришківської присяги: “Я присягаюсь вам на топір громовий, вам, дєдику, і вам, славне товариство, панове легіні. Буду слухатись вас, дєдику-ватаже, і буду вірним вам товаришем, браття легіні. Ніколи нікого не викажу, навіть хоч би мене в панській катівні мучили четвертували і палили. Якщо б я присяги не дотримав, то хай не обминає мене на землі і під землею цей топір громовий і зброя легінська. Так хай буде. Амінь”. Присяга на “топір громовий” говорить, що цей ритуал є дуже давнім, адже громова сокира була ознакою бога війни і блискавки Перуна. Інші ініціаційні випробовування, наприклад, тримання в руці розпеченого вуглика, котрим випробовувався кандидат в опришки, також походять із дохристиянських часів, це залишки давніх ордалій, котрі згадуються ще в “Руській Правді”.

Проходили певні ініціації і запорізькі козаки. Збереглося давнє козацьке прислів’я, яке несе в собі ініціаційну формулу вмирання для світу і народження нового члена таємного товариства: “Малим родився — великим помер”. — “А що робиш тепер?” — “По чужинах блукаю та слави шукаю!”

Деякі українські таємні товариства були настільки потужними, що могли займатись виробництвом не лише холодної, а й навіть високоякісної вогнепальної зброї (н-д, карпатські опришки). Цікаво, що вироблену зброю опришки зазвичай оздоблювали певними магічними символами. Якщо проаналізувати орнаменти і малюнки на опришківських топірцях, пістолях чи крісах, можна зауважити, що всі вони мають давні архаїчні елементи — знаки Сонця, Перуна тощо.

Коли окупанти забирали зброю у населення, воно продовжувало тренуватися голіруч або з господарськими інструментами. Наприклад, на Правобережній Україні після Коліївщини українським селянам заборонено було мати більше однієї сокири і одного ножа на десять хат: “Після гайдамаччини, як уже ляхи стали знов правити Вкраїною, то було на десять хат один ніж і одна сокира: боялись, щоб знов народ не збунтувавсь. Оце ввійде жовнір у хату: “А, ти, мужику, схизматику! У тебе два ножі, galgan, гайдамака!” Візьме й пропало”. Так допік поляків гайдамацький ритуальний ніж-колій. А народ таємно вивчав способи боротьби без зброї. Саме тому танець гопак і аркан аж до XX ст. зберігся по українських селах, причому у багатьох різновидах. Якщо вже порівнювати з японцями чи китайським кунфу, де, наприклад, існує стиль “п’яний монах”, то є свідчення, що у нас існував такий танець, як “п’яний козак”, котрий імітує бій з ворогом козака напідпитку. Виконувався він із шаблею. Причому майстри цього танцю з України ще в XIX ст. їздили на Кубань і навчали йому чорноморських козаків.

Ми вже говорили, що лицарсько-військові традиції українців виникли в дохристиянські часи. Яскравим прикладом передачі цих традицій є легенда про Іллю Моровця. Ілля Моровець — козак, котрий воює за церкву, але силу богатирську йому дали три волхви, переодягнені каліками-перехожими. А пізніше Ілля Моровець, коли треба пробратися у стан ворожий для розвідки і диверсій, переодягається калікою-перехожим. Так само чинять й інші богатирі.

Хто ж були ці каліки? Каліками називали прочан, котрі ходили на прощу до святих місць. Такі прочани були у нас ще у дохристиянські часи, що переконливо довів академік Рибаков. Геродот розповідав про прочан з Гіпербореї, які приносили дари на Ахілловому острові (о. Зміїний). У середні віки славилися своїми “святими місцями” Київ, Львів, Новгород та інші міста. На Поділлі таким місцем поклоніння був Збруцький ідол, на горі Богит, у Львові на Знесінні існував якийсь релігійний комплекс відомий під назвою Світовидове поле, стояли величезні кам’яні статуї Діда і Баби, до яких також приходили з усього краю прочани. До речі, зараз слово каліка асоціюється з людиною, у якої фізичні вади. Насправді ж воно походить від особливого взуття прочан, яке мало назву “каліги”. У давньоруських билинах калікам присвячено чимало місця, є навіть окрема билина “Сорок калік з калікою”. У билинах каліки — здорові чоловіки, від крику яких падають коні князя Володимира і його богатирів, і кохання їхнього отамана домагається княгиня. Одягнені вони не у лахміття, а в шовкові одежі, розшиті золотом і сріблом. В іншій билині “Соловій Будимирович” описується, що вбрання їхнє було білого кольору (згадаймо, що в арійських народів білий колір ознака саме першої касти — жерців, брахманів, волхвів, друїдів). Організація калік мала свого керівника, котрого називали отаманом і накази якого виконувалися беззастережно. Отаман — давнє санскритське слово, що походить від “атман” — “просвітлений”. Була в калік і своя грізна зброя, так звані “палиці подорожні” або “шелепуги” — довгі дерев’яні киї “п’ятдесяти пудів”, залиті всередині свинцем “тридцяти пудів”, а також ножі, “чингалища булатнії”. Мали вони і свої правила, “заповіді”, які закріплювалися присягою. Ось деякі з них: не красти, не обманювати, не блудити з жінками, слухатися отамана. Невиконання заповідей суворо каралося: винуватця закопували по плечі в сиру землю і залишали вмирати. Як бачимо, перед нами залишки дуже давньої організації, корені якої сягають дохристиянських часів. Такі організації мандрівних мудреців-прочан і донині існують в Індії, де ще збереглися давні арійські традиції.

Звичайно, це була ідеальна можливість для розвідників проникати в чужі краї і вивідувати там замисли ворогів. Тому билинні богатирі часто під видом “калік-перехожих” проходили в стан ворога. В одній з билин розповідається про те, як богатир Олексій Попович, лише позичивши в каліки перехожого його одяг і зброю, зміг підібратися до ворожого богатиря Тугарина Змійовича і вбити його грізною зброєю калік — залитою свинцем “шелепугою”.

А в Україні ще в XVIII ст. під видом прочан ходили т. зв. козацькі “вожаї”, котрі закликали людей втікати від панщини на Задунайську Січ. Цікаво, що у Львові і до сьогодні існує Каліча гора, де був центр організації калік.

Ще однією таємною спільнотою, котра поєднувала елементи організації калік і пізніших кобзарів, були скоморохи. У давньому Новгороді були знайдені під час розкопок стародавні т. зв. “криловидні” гуслі скомороха, вік яких датується X—XII ст. І яке ж було здивування археологів, коли на зворотній стороні цих гуслів вони побачили викарбуваний знак воїнів — лева.

У давні часи такі циркачі-воїни були у багатьох народів. Так, у римлян були спеціальні жерці “салії”, тобто стрибуни, котрі виконували ритуальні військові танці під час святкувань на честь бога війни Марса. У їхніх попередників етрусків існували жерці курити, котрі виконували військовий танець тріпударе, що дуже нагадував козацькі тропак і гопак. В Ефіопії, Судані та інших країнах існувала каста гріотів — царських скоморохів, котрі поєднували в собі професійних циркачів, гімнастів, співців і воїнів, котрі інколи виконували функції охоронців коронованих осіб та їхніх тренерів. Скоморохівські товариства були досить значними, про що свідчить існування ще в XVI ст. на Київщині і Житомирщині цілих селищ із назвою Скоморохи, Скоморощці, Скоморох, Скоморохов, Скоморошковце, Скоморохова Лука і т. д. У Луцьку, Клевані, Володимирі зі скоморохів брали податки такого ж розміру як і з ремісників, що свідчить про цеховий устрій їх скомороших громад.

Скоморохи з давніх-давен виступали і в якості розвідників. 584 року візантійський імператор, відбиваючи напад антів, зустрів із своїм військом трьох слов’янських гуслярів… Слов’янські скоморохи бували частими гостями у Європі. Так, в одному зі старовинних джерел згадується, що коли з часів Конрада з Югингема у столицю Тевтонського ордену Марієнбург прибували співці з різних країв, то “з Русі також прийшли скоморохи”. Там же говорилося, що на двір польсько-литовського короля Ягайла 1415 року приходили руські лютнярі “бандуристи”. Скоморохи вчили людей різним іграм та забавам, були організаторами вистав і змагань. Бони також часто виступали організаторами і учасниками поширених у ті часи боїв навкулачки та борцівських змагань, за що в народі їх називали “змагунами”.

Скоморохи — штукарі, циркачі в сучасному розумінні цього слова, тоді як кобзарі і лірники — це клас незрячих співців. Козаки користувалися личинами тих чи інших. Зокрема, коли запорожець Кирило Данилович збирав на Новгородщині давні билини, він мандрував саме під виглядом скомороха. Переслідувані церковними і світськими властями скоморохи дожили аж до початку Першої світової війни у вигляді мандрівних цирків та театрів, ватаг мандрівних борців. Після війни їх майже повністю знищила радянська влада. Зокрема, з такого цирку Безкоровайного починав свою кар’єру майбутній чемпіон світу Іван Піддубний.

Тут саме настав час розповісти про ще одну таємну організацію козацьких характерників — братство мандрівних кобзарів. Виникло воно, як ми бачимо, в дуже давні часи, і в ті часи вже згадується його військово-розвідувальна діяльність. Кобзарі здавен вважалися чарівниками, наділеними магічною силою. Недаремно ще в “Слові о полку Ігоревім” співець Боян називається Велесовим внуком, тобто нащадком давніх волхвів (“Слово…” писалося вже в християнські часи). Кобзарі асоціювалися і з козацькими характерниками, адже на знаменитих народних картинах козак Мамай майже завжди був зображений з бандурою в руках.

Кобзарі мали свою таємну мову, звану лебійською (лебій — сліпець), свій традиційний танець — лебійська скакомка, свої таємні ритуали і традиції. Усі збори і посвячення проводилися вночі у цілковитій темряві, щоб зберегти їх у таємниці від зрячих. У кобзарів, як і у лицарських спільнотах, як вид вирішення суперечок використовувався “судовий поєдинок”. Судові поєдинки також проводилися вночі, з використанням кулаків і палиць. Кодекс кобзарських звичаїв і законів передавався від учителя до учня і називався “Устинські книги”, тобто ті, які передаються з уст в уста.

1773 року, передчуваючи знищення Січі, козацькі характерники зібрали таємну раду, на якій вирішено було з метою збереження української душі, ініціювати створення т. зв. кахтирів, тобто рукописних книг, у яких буде описана історія України і поширити їх серед народу. У кобзарів же такі книги передавалися усно, тому й називалися вони Устинськими. Існувало 12 Устинських книг, кожна з яких мала своє призначення. Так, перші книги містили норми і правила поведінки кобзаря чи лірника перед братією та народом. У наступних книгах мова велася про техніку гри на кобзі, лірі чи бандурі, вивчення народних дум, пісень тощо. Окрема книга була присвячена вивченню лебійської мови. Оскільки ця мова була таємною, то повністю її дозволялося вивчати лише окремим найнадійнішим учням, решті дозволялося знати лише 30— 40 найбільш вживаних слів (привітання, попередження, сигнали). Зміст двох останніх книг, у котрих були відомості про кінець світу, уміння пророкувати, могли відкриватися лише особливо довіреним і надійним кобзарям, котрі пройшли певні випробування, користувалися великим авторитетом серед кобзарів і складали додаткові клятви і обітниці. Одна з книг була присвячена техніці особливої кобзарської боротьби “костурець”. Ми звикли уявляти кобзарів сліпими і безпомічними старцями. Насправді ж вони могли відстояти себе перед будь-яким ворогом, особливо це стосувалося нічних умов, де кобзарі навіть мали превагу над зрячими людьми. Кожен кобзар повинен був бути озброєний палицею-костурцем, від якої й пішла назва боротьби, а також особливим “свяченим ножем”, котрий традиційно носили на грудях під сорочкою. Техніка “костурця” базувалась на розкритті в людини унікальних резервних можливостей, адже лише таким чином вона могла компенсувати втрату зору. Про унікальне вміння сліпих кобзарів битися є чимало згадок. Гнат Хоткевич у своїх працях про кобзарів і лірників згадує про мандрівного волинського лірника, який заробляв на життя не лише грою на лірі, а й охотницькими боями з селянами. Порфирій Мартинович у своїх записах про незрячого кобзаря Гаврила Зелінського з Костянтинограда відзначав його надзвичайну силу і вміння битися навкулачки. А знаменитий кобзар Остап Вересай славний був не тільки своєю співогрою, але й великим хистом до бійок і ніколи нікому не дозволяв себе ображати. Інший знаменитий миргородський кобзар-віртуоз 30-х років XX ст. Андрій Саранча також майстерно володів холодною зброєю і, попри свої невиразну статуру та незрячість, часто виходив переможцем у бійках зі злодіями, які постійно зазіхали на його гаманець. Серед українських незрячих співців було чимало таких, хто відзначився неабиякими бойовими здібностями під час національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Знаменитий кобзар Антін Митяй виконував обов’язки зв’язкового між частинами армій УНР, уславився вмінням наосліп їхати верхи на коні, рубатися шаблею і на звук стріляти з пістоля. А гайдамаки Слобідського Коша захоплювалися вмінням харківського лірника Йосипа Гливкого “навпомацки битися навкулачки”. Незрячий лютенський кобзар Петро Гузь супроводжував повстанські загони отамана Христового і брав участь у боях. Цей список можна продовжити іменами Федора Кушнерика, Івана Кучугури-Кучеренка, Петра Галашка-Нитченка, Павла Носача, Петра Скидана та багатьох інших незрячих кобзарів, які у вирі громадянської війни перебували у різних військових формаціях.

Організація кобзарів була тісно пов’язана з козацькими характерниками. Можна припустити, що була вона одним із відгалужень таємного характерницького братства. Не випадково існував звичай, що осліплених козаків, котрі потрапляли в кобзарський цех, відразу обирали на керівні посади. Так, після зруйнування Січі козака Гната Рогозянського обрали “панотцем-цехмайстром кобзарського та всього незрячого братства”. Видатними кобзарями були і колишні козаки Грицько Кобзар з Іржавця, Степан Погрібняк з Київщини, Андрій Бурсак з Костянтинограда та ін. Тому й не дивно, що кобзарі зазвичай діяли разом з козаками, були їхньою розвідувально-диверсійною мережею. Особливо яскраво така діяльність кобзарства виявлялась під час козацьких повстань, особливо під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Мало хто знає, що Богдан Хмельницький, котрий сам був непоганим кобзарем, 1652 року підписує указ про створення музичного цеху на Лівобережній Україні за аналогією з подібними цехами у Києві, Кам’янці, Львові та інших містах. Хмельницький знав ціну кобзарям, як співакам, так і воїнам. Де треба було таємно пройти через ворожий терен, розвідати ворожі становища, передати вістку, піснями підготувати народ, зробити якусь диверсію, пускався в діло кобзар. Особливо ефективними кобзарі-диверсанти були в нічних умовах, адже вночі вони завдяки добре розвинутим іншим відчуттям мали перевагу над зрячими воїнами. Сліпий, і з першого погляду, немічний, він міг, не викликаючи підозри своєю безпорадністю, робити великі справи. Інколи під маскою сліпого міг ховатися зрячий. І коли з таких кобзарів була створена ціла мережа, тоді для ворога наставали страшні часи. З жахом і ненавистю пов’язані шляхетські реляції і спогади часів козацьких війн про диверсійну роботу кобзарів.

Були в Україні і таємні жіночі військові союзи. В історії вони відомі під загальною назвою амазонок. Релікти цих таємних організацій дійшли до наших часів у казках про Бабу-Ягу, яка дає ініціаційні випробовування молодому царевичу, звичаю понеділкування та інших архаїчних обрядах, котрі ще збереглися в глухих українських селах, особливо на Волині.

Не розуміючи суті цих жіночих союзів або й свідомо замовчуючи, що всі вони спирались на певні ідейно-релігійні уявлення, вчені підходили до вивчення амазонок вкрай спримітизовано. Наприклад, античні автори, описуючи амазонок, часто допускалися всяких фантастичних вигадок : амазонки випалювали собі праву грудь, щоб краще стріляти з лука. Дивно, чому сучасним жіночим командам з стрільби з лука вона аж ніяк не заважає не лише стріляти, а й ставити рекорди. Очевидно, мова йшла про якийсь ініціаційний ритуал, котрий, оскільки був таємним, дійшов до цих авторів у дуже перекрученому вигляді.

Амазонки, як і сколоти, виводили свій родовід від бога Арія: їхні цариці вважалися дочками цього бога та великої Богині-Матері. Під час походів скіфи і амазонки діють разом, що підтверджується античними джерелами. Візантійський історик Прокопій свідчить, що амазонки були і у війську гуннів: “… гунни не раз робили набіги на Римську імперію і вступали в рукопашний бій з тими, хто виходив проти них; звичайно, деяким з них довелось тут полягти вбитими. Після відходу варварів, підбираючи та оглядаючи тіла вбитих, римляни знаходили серед них і тіла жінок”.

Інколи, користуючись тим, що чоловіки загинули на війні або були в далеких походах, таємні жіночі союзи пробували захопити владу в країні. Інколи їм це вдавалося. Так, під час повернення сколотій з Азії, де вони перебували в походах понад 20 років, їхні жінки, щоб не допустити повернення на Батьківщину, викопали на їхньому шляху великий рів і виставили проти них військо, набране з дітей рабів. Цей переказ доніс до нас відгомін справжньої релігійної революції, котра відбулася тоді в Скіфії-Сколотії. Тоді, правда, чоловікам-сколотам після численних і кривавих боїв з військом, котре послали на них власні жінки, вдалося відвоювати владу у власній державі, але жіночі військово-релігійні союзи захопили під свій вплив значні території на берегах Азовського моря, де вони створили теократичну державу, в котрій панував матріархат. Сколотські племена, що населяли цю державу, отримали нову назву сармати — тобто цар-мати. Недаремно давні китайські мудреці всяку революцію позначали терміном “ге-мін”, який означає буквально “зміна імені”. Відголоски такої жіночої революції і військових походів дівчат-войовниць збереглися у весняній грі “Чи диво, чи не диво”. У цій грі, яка побутувала на Поділлі, хоровод молодих дівчат виспівує таку пісню:

Чи диво, чи не диво,
Пішли дівки на війну
Молодиці за ними,
А парубки й собі.
Чи диво, чи не диво,
Надибали дівки три города,
А жіночки три ліски,
А парубки три млинки.
Чи диво, чи не диво,
Пішли дівки на вино,
Молодиці за ними,
А парубки і собі.
Чи диво, чи не диво,
Сидять дівки за столом,
Молодиці пред столом,
А парубки під столом.
Чи диво, чи не диво,
П’ють дівки мед-вино,
А жіночки горілку,
А парубки помийки.
Чи диво, чи не диво,
Їдять дівки калачі,
Молодиці буханці,
А парубки сухарці.
Чи диво, чи не диво,
Беруть дівки китайки,
Молодиці серпанки,
А парубки каглянки.

 
Один із міфів античних авторів був про те, що амазонки вбивають всіх новонароджених хлопчиків. Насправді у військах сарматів були чоловіки. Охорону цариці-матері несли особливі воїни, котрі сповідували культ Праматері-Богородиці, носили вуса і оселедець, були ченцями (не одружувались) і називалися Мамаї, тобто воїни Великої Матері. Нагадаємо, що запорізькі козаки аж до XVIII ст. називали мамаями саме кам’яні статуї скіфо-сарматського часу, котрі зображали таких воїнів. У мамаїв існував культ лева, про що свідчать археологічні знахідки. Наприклад, на сарматському фаларі, знайденому в одному з Сіверських курганів, зображений такий воїн верхи на леві, котрий перемагає ворогів. Цікаво, що зображення воїна-мамая на леві проіснувало аж до XIV ст. в Візантії і Грузії, де християнська церква створила навіть культ святого Мамая. З часів Київської Русі збереглися жіночі браслети, котрі використовувалися в дохристиянських обрядах під час Русалій. На одному з них є зображення лева, на іншому воїн-лев виконує енергетичні вправи. У давньоруському “Ізборнику Святослава” (1073 р.) зображено сузір’я Діви, яка в правій руці тримає меч, тобто амазонки. Цікаво, що це лише руська традиція, оскільки у всьому світі Діву прийнято зображати не з мечем, а із снопом колосків у руці. До речі, в сколотських курганах часто зустрічаються пластинки до жіночого головного убору із зображенням танцюючих жінок з мечем в одній руці і з розрубаним ягням в іншій. Хоча радянські археологи і поспішили визнати їх “грецьким впливом”, але навіть і вони визнають, що поширення цих пластин і штампів для їхнього виготовлення вказує на їхнє важливе місце саме у скіфських ритуалах.

Коло села Сахнівки на річці Рось з давніх давен існувало городище, відоме під назвою Дівича гора. І таку назву воно отримало недарма. У знайденій тут золотій пластині скіфських часів показано поклоніння скіфів саме Богині-Матері. Крім того, тут знайшли старовинну жіночу діадему давньоруського періоду, котру археологи зразу назвали “Вознесіння Александра Македонського”. Насправді тут зображений обожествлений княжий предок Дажбог, який на крилатих грифонах підноситься на небо. Подібні діадеми з мосяжу — жовтої міді — і тепер носять гуцульські молодиці в Карпатах і називаються вони “чільця”.

До початку XX ст. зберігся в українських селах, особливо козацьких, звичай боротьби дівчат з хлопцями. Ось як описувала таку боротьбу молодша сестра знаменитого богатиря Івана Піддубного Євдокія: “Ох молода і бідова я була,— говорить вона. — У нас у селі часто боролися. Підставиш ногу, ось так, і через себе кинеш. Любого мужика кину. Тікають від мене”.

Цей звичай відомий на нашій землі ще із скіфських часів. Так, відомий грецький географ Страбон розповідає про скіфське свято “Сакея”, де чоловіки беруть участь разом з жінками, а потім між ними незважаючи на стать розігруються бої.

Спогади про якісь дохристиянські військові ігри амазонок збереглися і у поширеному повір’ї, що в Клечальну суботу відьми крадуть у господинь мечики (спеціальні дерев’яні ножі для тертя конопель), щоб потім, вилетівши на Лису гору, рубатися ними: “Відлітаючи туди, вони застромлюють собі за пояс, замість шабель вкрадені мечики; а там, коли між іншим почнуть і свою міжусобну баталію, то, б’ючись у лад тими мечиками, вони все промовляють: “Що втну, не перетну!” — і завдяки цьому вони лише ранять, але не вбивають одна одну”. Володимир Гнатюк, описуючи такі ігрища відьом на Лисій горі також згадує про їхні хороводи, танці, різні кувиркання, а також і бої з мечиками: “ставали з мечиками від терлиць, прискакували до себе, кололи себе і відскакували на зад”. В одній з легенд, зібраних ним, розповідається, як один наймит, підгледівши, що його господиня-відьма виконує певні магічні дії і повторивши їх, опиняється на відьомському шабаші. Але неправильно зрозумівши і повторивши останнє заклинання, яке оберігало відьом під час ритуальної гри-битви — “потяв усі відьми”. До речі, Лиса гора,— поняття, поширене по всій Україні. У кожному українському місті чи селі є своя “Лиса гора”, та, з якої першої зникав сніг. На цій горі молодь проводила різні ігри і хороводи.

Українські жінки, навіть будучи в неволі, завжди думали про свій народ. Про це нагадує нам дума про Марусю Богуславку, яка допомагає втекти з полону запорожцям, історія життя знаменитої Роксолани — Насті Лісовської з Рогатина, а також подвиги багатьох невідомих українок, котрі допомагали козакам громити татар і турків у їхньому лігві. Адже саме українки-невільниці подавали козацьким розвідникам всі необхідні відомості для здобуття ворожих міст: “Зупинившись в морі так, щоб не бути поміченими з міста, на яке запорожці збиралися напасти, вони посилали двох-трьох досвідчених козаків, які знали турецьку й татарську мови в якості шпигів, тобто розвідників. Ці козаки переодягались турками або татарами і на маленькому човнику вночі, а то й вдень приставали до берега, іноді навіть до самої пристані.

Висадившись, козаки змішувались з натовпом і розшукували знайомих українських жінок, полонянок, котрих турки робили своїми дружинами та наложницями; може здатися дивним, що запорожці, котрі не терпіли ніякого бабства, розшукували українських жінок: справа в тому, що всі полонені чоловіки, за винятком тих, хто прийняв іслам, тобто магометанську віру (“потурнаків” за виразом козаків), були на галерах, або ж в місті як раби, а тому допомоги козакам ніяк не могли надати. Жінки ж були вільні і, звичайно, знали чи могли знати все те, що потрібне було розвідати запорожцям: скільки в місті війська, яке воно, де розміщене і якими силами охороняється фортеця і міські ворота, чи немає десь в міській стіні таємного входу і т. д.”. Виконували українські бранки й інші специфічні завдання. Так, відомо, що за завданням Богдана Хмельницького українська бранка, котра була в гаремі татарського хана Іслам-Гірея, отруїла його, і в такий спосіб помстилась за зраду козаків і союз з поляками. Між іншим, саме Богданові Хмельницькому під час Визвольної війни українського народу вдалося організувати і об’єднати під своїм прапором всі українські таємні організації і союзи. Наші великі вчені ламають голови над тим, як зміг Хмельницький за короткий час мобілізувати всю Україну на боротьбу з Польщею. А народ, на відміну від “кабінетних” учених, відразу підмітив причини його перемоги: “Хмельницький перший підняв гайдамак. Написав такий лист, що: “Гей! хто до мене пристане?” та й назбирав козаків”.

Адже йому добре відома була давня мудрість: “коли всім народом дихнути, то ураган буде”. Тому він звернувся із закликом до боротьби не лише до козаків, а й до опришків, левенців, бескидників, збійників, церковних братств, аріянів, кобзарів тощо- ці таємні союзи дуже допомогли йому, дозволивши майже без боїв дійти аж до Карпат, організували йому, висловлюючись сучасною мовою, прекрасні розвідувально-диверсійні загони, котрі захоплювали добре укріплені шляхетські замки, здійснювали пропагандивно-розвідувальні рейди і сіяли паніку серед ворогів. Знамените повстання Костки Напєрського аж на Підляшші і Семена Височана на Прикарпатті було яскравим прикладом такої співпраці Хмельницького з таємними організаціями лемківських збійників та покутських опришків. Саме в цій співпраці криється відповідь на запитання, чому Хмельницький не зруйнував Львів, котрий на той час був одним з найбільших центрів українських таємних організацій. Координувало їхню діяльність знамените Львівське братство, котре, як і інші братства, можна без перебільшення назвати масонською ложею по-українськи. Воно мало своїх агентів не лише в Україні, а й по цілій Європі, згадаймо, що саме через Львівське і Люблінське братства відбувалося вербування і переправлення козаків-найманців у європейські країни під час тридцятилітньої війни. Історія православних українських братств ще не написана. Згадаємо лише, що інший видатний український гетьман Петро Сагайдачний не просто так записався у Київське братство, а разом з усім Запорізьким військом.

Богданові Хмельницькому допомогли в справі швидкого об’єднання дві обставини. По-перше, багато членів цих таємних організацій (церковні братства, каліки, кобзарі опришки, левенці, збійники), завжди підтримували тісний зв’язок із Запорізькою Січчю і тісно координували з січовиками свою діяльність. По-друге, Хмельницький, народившись і вирісши в Західній Україні, мав надзвичайно широкі зв’язки з різними опришківськими організаціями. Так, за свідченням шляхтича Каховського, Хмельницький підтримував контакти з подільськими “левенцями”. Називаючи їх “народними бійцями”, він посилав їх організовувати диверсійні рейди по тилах польської армії. Базуючись у лісах Медоборів і на польсько-молдавському прикордонні, левенці почали робити наскоки на польські обози, зокрема забирали коней для польського війська. Саме організовані українськими таємними товариствами повстання в запіллі польської армії звели нанівець результати Берестецької битви: після Берестечка шляхта, налякана повстаннями в їхніх маєтках, замість переслідувати козаків почала масово залишати військо і повертатися додому. Недаремно, описуючи діяльність цих таємних товариств під час Визвольної війни, один шляхтич з ненавистю і страхом писав “…хлопське свавілля взяло ініціативу в свої руки… і бере гору, як би друге військо Хмельницького”. Натомість Хмельницькому об’єднання всіх українських товариств дозволило так сконсолідувати народ, що будь-яка робота ворожих спецслужб зводилась нанівець: “Легше вовком орати, ніж козаком проти козака воювати” — скаржилась польська шляхта. Саме це об’єднання в один кулак всіх сил української нації дало змогу Хмельницькому, незважаючи на шалений спротив агресивних сусідів, створити власну державу.

Із книги Тараса Каляндрука “Загадки козацьких характерників”

Відділ моніторингу УЖВ